РИТОРИКА ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
ТЕМА 1РИТОРИКА ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА
- Риторика як наука успіху
- Основні розділи класичної риторики
- Закони риторики
Риторика — наука мовознавча. Немає культури спілкування без знання мови, тому риторика потрібна в усіх галузях професійного навчання, в усіх сферах суспільного життя. Мова дає можливість реалізувати себе як духовну особистість. Вона моделює вчинки людини.
Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівноваги, дає відчуття перспективи, духовної опори.
Мову можна визначити як стан розуму в певний час, результат мислення, лакмус мислення.
Риторика як наука успіху.
Як і кожну науку, риторику треба вчити, нею треба оволодівати. Основними методами вивчення в давній риториці були повтори, декламації взірців і написання своїх промов за зразками. Проте не слід забувати, що риторика, як ніяка інша наука, є суто індивідуальною, особистісною. Вона виховує особистість, але потребує ґрунтовної підготовки, такту, смаку, обережності.
Риторика — це наука текстотворча, в центрі її закони мислення і мовлення, механізми продукування усного й писемного тексту.
Багато чого з того, що входило в предмет риторики часів її розквіту, відійшло до предметів інших наук. Тому риторику називають систематичною наукою, оскільки вона все систематизувала, або синтетичною, бо поєднувала в собі те, що пізніше розвинулося в інших науках.
Стародавні люди вбачали у слові магічну силу, якій підкоряється все, що є у світі. Майстри слова, в першу чергу практичні оратори, які досконало володіли секретами красномовства, завжди шанувалися, мали вплив у суспільстві, досягаючи своєї мети, вигравали справу.
Нині виникла гостра потреба в людях особистісного типу, які вміють самостійно мислити, переконувати живим словом, спонукати до дій.
Ораторські вміння й навички необхідні в численних випадках життя.
Юрист, який покликаний здійснювати законність і не вміє вербально, тобто словом, довести правоту своєї позиції, опиняється за межами цієї професії. В його руках — доля людини, яка може бути помилково звинувачена. І невміле Володіння словом означає в даній ситуації безвідповідальність і непрофесіоналізм.
Політик-оратор, що не в змозі запалити словом маси, приречений на невдачу. А відповідальність його значно більша, ніж відповідальність юриста: від політика залежить доля суспільства, принаймні значної групи людей.
У середній та вищій школі слухацька аудиторія чітко виокремлює тих, кого «можна слухати». Тут не порятує навіть блискуче знання свого предмета із суто наукового боку: треба вміти ще й зацікавити ним людину.
Бізнесмен, який покладається лише на силу грошей, ризикує розгубити клієнтуру чи партнерів, які знайдуть собі менеджера чи продавця більш приємного і ввічливого. Та й інші ситуації свідчать про силу слова. Часто-густо на базарі купують у того, хто вміє похвалити свій товар, створює навколо себе атмосферу доброзичливості, щирості та прихильності.
Усі великі релігії будуються на авторитеті слова, Святому Письмі, яке відбило в собі риси генію засновників цієї релігії, сконденсувало духовні плоди століть. І релігійний проповідник, який не в силі донести ці плоди до свідомості слухачів, не вміє надихати людей словом, автоматично губить авторитет духовного лідера своєї громади.
Сім’я, в якій не знаходиться слів для порозуміння, дуже швидко перестає бути сім’єю і перетворюється на гуртожиток, в якому випадково зібралися різні за духом та інтересами люди. А всякий гуртожиток є річ тимчасова.
Невміння грамотно висловитись, низька культура спілкування — пляма на офіцерському мундирі.
Хіба не приємно просто бути почутим, виразити себе у слові, вплинути на свідомість людей?
Отож, і в професійній діяльності людини, і в її повсякденному житті варто користуватися силою слова.
З одного боку, красномовство — це мистецтво, розкута гра словом, якою можна милуватися, як милуються виступом артиста. Часом такий дар проявляється сам собою, від природи. Водночас риторика — це ще й наука про способи переконання та ефективні форми впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.
Риторика — наука про ораторське мистецтво, красномовство. Поняття «красномовство» («мистецтво говорити») позначається латинським словом eloguentia.
Класичні науки (філософія, логіка, риторика та ін.) з найдавніших часів були основоположними дисциплінами, бо служили вихованню всебічно і гармонійно розвиненої людини — homo novus (нова людина, лат.).
Батько риторики, видатний оратор Давнього Риму Цицерон писав: «Краща в світі мета — стати хорошою людиною». Тому в давньому світі існували численні школи філософії, риторики, ораторського мистецтва, де обдарована молодь оволодівала секретами класичних наук на користь собі й державі.
Мета сучасної інтелігентної людини — осмислити риторичну скарбницю людства й рідного народу стосовно власних можливостей, конкретної ситуації спілкування, виробити свій оригінальний ораторський стиль.
Риторика, як і інші науки, має свою історію, злети й падіння.
До недавнього часу були відомі більшою чи меншою мірою праці античних риторів: Аристотеля, Цицерона, Демосфена, Квінтіліана та ін., частково й слов’янська риторична спадщина, особливо ломоносівського періоду, часів Київської Русі, епохи українського Ренесансу ХУІІ-ХУІІІ ст.
Дослідження останніх років виявили, що незмірні багатства зберігаються у рукописних відділах бібліотек у великих містах України та колишнього Союзу, осередках науки й культури, адже у ХУІІ-ХУІІІ ст. риторика була традиційною шкільною дисципліною.
Давня Греція, Давній Рим в епоху демократичного розквіту стали світовою скарбницею риторики й ораторського мистецтва. За законами Солона, кожен з афінян повинен був захищати свої інтереси в суді особисто, бо участь представників дозволялась тільки в окремих випадках, наприклад, у справах неповнолітніх, жінок тощо.
Ритори за наймом творили промови. Публічний виступ громадян у Народному зібранні чи в суді був невід’ємною частиною функціонування апарату державної влади у демократичних полісах Давньої Греції.
Ораторське мистецтво в Елладі користувалося великою повагою, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.
Перше відоме керівництво — техне — для тих, хто готувався виступати публічно, очевидно, належало сицилійським риторам Тисію та Кораку й давало рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, епілог) і які докази слід добирати. На жаль, оригінальних ораторських праць до наших днів не дійшло, крім комедії Аристофана «Жаби», де інсценовано суперечку Ехіла й Еврипіда, а також деяких фрагментів промов софістів, ораторів Г оргія, Ізократа та ін.
Глибокі корені риторики у світовій культурі (міфи про героїв, богів, Присвячені класичному мистецтву чаруючого співу, «солодкомовності», ораторському мистецтву).
Донька могутнього Зевса й Мнемозіни (богині пам’яті) Калліопа відрізнялася своїми обдаруваннями серед усіх інших муз. Вона стала музою епічної поезії й науки. Синами Калліопи були прекрасні співці Орфей, фракійський цар Рес. Краса і мудрість Калліопи втілювалася митцями у скульптурному зображенні богині з вощаною дощечкою або сувоєм і грифельним прутиком у руках.
Цікаво, що однією із відомих скульптур геніального оратора давнього світу Марка Тулія Цицерона було зображення Калліопи, біля підніжжя якої лежав він, кращий оратор усіх часів і народів.
У грецькій міфології відомі сирени — напівптахи, напівжінки, які успадкували від батька Ахелая дику стихійність, а від матері Мельпомени (музи трагедії) — божественний голос. Вони мешкали на скелях безлюдного острова, всіяного кістками й висохлою шкірою їхніх жертв, яких сирени заманювали магічним, зачаровуючим співом. Якою ж силою краси й дієвості були наділені ці магічні істоти, перед божественною піснею яких не могли встояти мужні й хоробрі мореплавці? (Легендарний Одіссей, пропливаючи повз ці небезпечні острови, прив’язував себе до щогли корабля й заливав воском вуха своїм товаришам.)
Орфей — найпопулярніший образ грецької міфології у сфері володіння чарами словесного впливу на людей, богів та природу (син Кал-та Аполлона багра). У творах Платона — опис сили й могутності оратора: «Я стверджую, що якби у Народному зібранні зайшла суперечка; кого з двох обрати лікарем,— на лікаря ніхто і дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом,— варто було б йому лише забажати» («Об ораторском искусстве;».— М.; 1980.— с. 37).
Східнослов’янська міфологія звеличує образ епічного співця Бояна, який відзначався багатьма рисами талановитого оратора («Слово о полку Ігоревім»).
Видатна ораторська пам’ятка — «Золоте слово» Святослава, змішане із сльозою. Воно єднало усіх патріотів рідної землі.
Вивчати риторику можна по-різному, але можна через опанування красою й силою міфологічної риторичної спадщини: «Блаженна людина, що мудрість знайшла!» (Біблія).
Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво, виникла в Стародавній Греції. Як і епос, драма, музика, скульптура й архітектура, вона вважалася мистецтвом, творчістю, її величали «царицею всіх мистецтв».
У Стародавній Греції риторика була вагомою складовою частиною суспільного життя. В Гомерових творах справжнім героєм уважався той, хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити. Війську, що завоювало Трою, дуже допомагав своїми промовами старий Нестор, хоч і не міг брати безпосередньої участі в битві.
Зі стародавніх часів риторику поділяли на три галузі: судова риторика, риторика політична, урочиста риторика. Хто в Стародавній Греції розпочинав перед судом свій позов, повинен був сам виголосити промову, іноді давав її написати досвідченим фахівцям, які готували промови для судового розгляду. Ті ж не тільки їх складали, а й розробляли теорію риторики. Велику увагу приділяли вони підбору доказів, удосконаленню фраз з метою посилення їх впливу.
Художня риторика сформувалася на базі практичної риторики.
Першу теорію риторики створили в V ст. до н. е. сицилійські греки в Сіракузах. Найвидатнішим з них був Горгій, який удосконалив теорію ораторського мистецтва і познайомив з нею Афіни.
Надзвичайний стиль його витончених промов вразив афінян, зробив Горгія уславленим і жаданим учителем. Він зумів перетворити риторику на мистецтво, яке своєю красою та силою зрівнялося з поезією.
Школа софістів продовжила розвиток теорії ораторського мистецтва. Ораторську майстерність софісти цінували більше, ніж зміст виголошуваних промов.
Ізократ довершив діяльність софістів. Він сказав так про роль ораторського мистецтва: «Слово не тільки вивільнило нас з кайданів тваринного життя, завдяки йому ми збудували міста, створили закони й осягнули мистецтва. Сила його така, що без нього не може виникнути нічого розумного. Слово започатковує всі вчинки і всі наміри».
Ізократ започаткував першу школу, в якій учні оволодівали риторикою й письмом, одержували загальну освіту. На відміну від софістів Ізократ дотримувався традиційної грецької моралі. Його настанови стали основою всіх пізніших теорій стилістики.
Сократ, афінський філософ (469-399 рр. до н. е.) — майстер академічних бесід-діалогів, поширював своє філософське вчення серед афінської молоді у формі діалогу. Сократівську іронію К. Маркс називав «діалектичною пасткою».
Платон (427-347 рр. до н. е.), учень Сократа, розпочав боротьбу між філософією та риторикою.
Демосфен (384—322 рр. до н. е.) — найвидатніший майстер ораторського мистецтва Греції. Демосфен рано втратив батька, а коли став повнолітнім, змушений був судитися зі своїми опікунами, які позбавили його великої частини батьківської спадщини. Це спонукало юнака вдатися до ораторського мистецтва. Риторика стала його покликанням, зробила вчителем ораторського мистецтва, а пізніше політичним і державним діячем. До нас дійшло понад 60 його промов і листів. Н айві домі шими є три його промови, що були виголошені проти Філіппа, македонського царя, який намагався позбавити афінян самостійності.
Його виклад був ясний, фрази в промовах, як правило, короткі. Порівняння й метафори посилювали враження від його виступів. Відомо, що на Демосфенових промовах вчилися не тільки оратори багатьох поколінь у Г реції, а й пізніше в Римі. Його промови брав за зразок найславетніший римський оратор Цицерон, цінуючи їх силу.
У республіканському Римі політичне й судове ораторське мистецтво мало таке ж велике практичне значення, як і в Греції. Урочиста риторика культивувалась у формі похоронних похвальних промов. Ще в II ст; до н. е. консервативні римляни забороняли грецьким ораторам і філософам з’являтися в
Римі. Однак грецький вплив поширився й тут. Перші відомі римські оратори пройшли саме грецьку школу.
Цицерон репрезентує римську ораторську школу. Найважливіший його твір — трактат «De oratore» («Про оратора»), де він визначає п’ять традиційних частин риторики. Дія трактату відбувається в будинку славнозвісного оратора Л. Красса. Г оловні дійові особи: Красс та Марк Антоній (видатний оратор того часу).
І ст. н. е. М. Фабіус Квінтіліан — найвидатніший оратор епохи. Стиль став занадто живомовним і штучно дотепним. Латинські, грецькі школи риторики існували, але… ораторське мистецтво занепадало.
Цікаво відбувалося навчання в ораторській школі. Вчитель, що сидів на підвищенні, починав з оголошення теми. Він давав кілька порад щодо розвитку теми і вказував, які можуть бути підходи до даного сюжету. Керуючись такими настановами, учні готували виступ самостійно. За часів Цицерона кожен слухач сам обирав тему. Вона мала певне відношення до життя і до судового розгляду. Пізніше, в епоху імператорів, теми були менш пов’язані із життям. Після закінчення роботи над текстом виступу вчитель його правив. Потім промови вивчали напам’ять і виголошували перед учителем та колегами.
В епоху Середньовіччя, після занепаду Римської імперії, продовжувалося навчання ораторського мистецтва, яке вже відносили до семи так званих вільних мистецтв. Але… царювали догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній, фізичній силі, на звичаї, що виливався у суворо визначені, незмінні формули
Реабілітація риторики в системі освіти знайшла втілення наприкінці Середньовіччя, з поверненням трівіуму й квадріуму:
- trivium (граматика, піїтика, риторика);
-
guadrium (арифметика, геометрія, філософія, музика).
Вони входили в обов’язкові програми Київської братської школи, пізніше колегії й академії, і за кордоном: у Кембриджському університеті, Краківській, Віденській, Залюйській, Познанській академіях.
Г либоке коріння вітчизняної риторики
«Велесова книга» — збірка проповідей духовних вождів праукраїнських племен у дохристиянську епоху. Риторична майстерність цих проповідників — вияв високої словесної, а отже, й Духовної культури наших пращурів.
Після хрещення Русі активно створюються пам’ятки писемності, розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов’ян, зокрема риторична. «Слово о полку Ігоревім» донесло до наших днів «Золоте слово» Святослава, «змішане із сльозою», що є взірцем високої риторичної культури того часу. Найбільш відомими ораторами Київської Русі були Іларіон та Кирило Туровський.
Національне красномовство слов’ян базувалося як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естети ко-літературної думки. Русь художнього риторичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов’янських народів за визволення, проти духовного рабства, проти окатоличення, полонізації. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національ-ними. Деякі твори українського Аристотеля Г. С. Сковороди («Всякому городу нрав і права») стали народними піснями.
Кращі ідеї слов’янської риторики розвивали: єпископ Макарій, Симеон Полоцький (один із засновників Слов’яно-греко-латинської академії), кращі гуманісти-просвітителі — М.В. Ломоносов, Феофан Прокопович, Петро Могила та інші сподвижники.
Фольклор — тисячолітній золотослів, створений народами (прислів’я, приказки). Його з любов’ю збирали й передавали нащадкам В.І. Даль, Б.Д. Грінченко.
ХVII-ХVIII ст. — період становлення й розвитку літератури і шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва.
1620 р. — перша російська «Риторика» невідомого автора. Була популярною у Москві, Новгороді, Ярославлі, Ниловій пустоші, Соловецькому монастирі. Це переклад з латинської риторики. «Риторика» має дві книги: «Про винайдення справ» та «Про прикрашання слова», написані у формі діалогу вчителя й учня, що було характерним для підручників Давньої Русі.
Наказ першої російської «Риторики»: «Я — риторика добрословного і ясновидющого розуму, мною граматика виконується й діалектика прикрашається… я навчаю житейської мудрості і наставляю, як ясно складати доброчинні промови».
Риторика періоду Києво-Могилянської академії
Києво-Могилянська академія тривалий час була єдиним вогнищем просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Білорусії та південних слов’янських країнах, мала статус європейського навчального закладу, а слава про її випускників-просвітителів сягала світового масштабу.
Академія мала глибоко національне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських університетів і академій, її вихованці здобували різнобічну глибоку освіту. Серед них — багато відомих політичних, державних та освітніх діячів, учених-філософів, медиків, істориків, художників, композиторів, які успішно працювали в Україні та за її межами (Г. С. Сковорода, М. В. Ломоносов, Феофан Прокопович).
У ХVII-ХVIII ст. в академії було вісім класів, а курс навчання тривав 12 років.
Ключем до вищих знань була латинська мова. Спудеї вивчали книжну українську, грецьку, польську, слов’янські та європейські мови. Між собою говорили лише латинською мовою, а людина, яка не володіла латиною, вважалася неосвіченою.
Вивчали «сім вільних наук», які поділялися на трівіум (граматика, піїтика, риторика) і квадріум (арифметика, геометрія, філософія, музика).
Після граматичних класів спудеї упродовж восьми років вивчали поетику (1 рік), риторику (1 рік), філософію (2 роки) і богослів’я (4 роки).
Поетика — мистецтво складання віршів — передувала риториці.
До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики. Це були оригінальні курси риторики (127 з них складені й прочитані в академії в 16351817 рр.).
У курсі риторики такі прогресивні вчені, як Ф. Прокопович, Іоаникій Галятовський виховували у молоді істинне почуття патріотизму на прикладах вітань, панегіриків відомим діячам — Петру Могилі, кошовим.
Риторика в академії була найбільш популярним предметом і мала практичне застосування: студенти створювали ораторські промови, орації, були учасниками багатьох урочистих громадських та церковних подій.
Метод вивчення риторики: студентів учили створювати промови загального й певного призначення (судові, панегіричні), писати листи: вітальні, поздоровчі, дякувальні, прохальні, прощальні тощо.
Церковного красномовства навчали лише бажаючих, бо студенти риторики вважалися світськими людьми. Вони активно вивчали твори римських, грецьких класиків риторики.
Підручники в академії були рукописними, авторськими, бо кожен викладач мусив складати свій оригінальний курс лекцій.
Першим друкованим підручником риторики в академії був підручник професора Іоаникія Галятовського «Наука, або Способ зложення казання» (Київ, 1659; Львів, 1663. — «Ключ разуменія»).
З 60-х років XVIII ст. Академія перетворюється на духовний заклад, і її вихованці для завершення освіти зазвичай їдуть до Москви, Петербурга. Красномовство й риторику на той час викладали в церковних школах та училищах.
Сучасна риторика як наука переконання засобами мови виходить далеко за межі публіцистичних промов. Вона має широке застосування в різних ситуаціях мовного спілкування як усього суспільства, так і окремих мовців.
Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство. Але саме риторика щоденного мовного спілкування в соціумі має перспективу широкого застосування в сучасному українському суспільстві.
Залежно від того, що говорити і кому, риторика відповідає на питання: як говорити? для чого і де?
Основні розділи класичної риторики
Інвенція (лат. inventio — винахід, вигадка) — це перший розділ класичної риторики, в якому розробляється гіпотеза майбутнього виступу. Основне в інтенції — вдало, доречно вибратий предмет розмови і намір його представити та розкрити так, щоб здійснити задум.
Диспозиція (лат. dispositio — розташовую, розміщую) — це другий розділ риторики, в якому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями.
Основне призначення диспозиції — запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а конкретно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до висновку.
Елокуція (лат. eloguor — висловлююсь, викладаю) — третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. На етапі елокуції розвинулося вчення про стилі. Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефектнішим. Саме він приводить мовця до мети.
Елоквенція — підрозділ елокуції, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною риторики. Іноді її просто називають красномовністю.
Меморія (лат. memoria — пам’ять, згадка). Призначення цього розділу риторики — допомогти оратору запам’ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі.
Його можна назвати тренуванням пам’яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка — система «секретів», прийомів запам’ятовування матеріалу, швидкого відтворення. По-сучасному це можна назвати збагаченням і впорядкуванням «банку даних».
Акція (лат. action — дія, дозвіл) — п’ятий розділ риторики, призначенням якого є підготувати оратора зовнішньо і внутрішньо до виступу. На цьому етапі має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети.
Оратор має зовнішньо добре виглядати, справляти приємне враження не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінетикою.
Оставьте комментарий!
Вы должны быть авторизированы чтобы оставлять комментарии.