ПІДГОТОВКА ДО ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ

Найважливіші вимоги до публічного виступу

Зміст і структура виступу

Як запобогігти хвилюванню

Рухи, поза, жести і міміка

Г олос і темп мовлення

Дихальні вправи

Вміння розповідати

«Готуватись — це значить думати, виношувати думки, згадувати ті з них, які вас особливо захоплюють, відшліфовувати їх, розташовувати у відповідному порядку, створювати свого роду мозаїку» Д. Карнегі).

Найважливіші вимоги до публічного виступу

Певні вимоги є спільними як для писемного, так і для усного мовлення.

Зокрема, на першому місці за важливістю, безумовно, стоїть зміст письмового тексту чи промови з певної теми, який може забезпечити лише знаюча людина. Цицерон з цього приводу зауважує: Найважливіші показники змісту — його багатство, глибина, новизна. Тому кожній людині, щоб забезпечити широкий кругозір і водночас фахову кваліфікацію, необхідно, з одного боку, знати трохи про все, а з іншого, про дещо — все. По-друге, належним чином дібраний зміст необхідно логічно розташувати. Логіка викладу змісту залежить передусім від провідного типу ловлення. Так, якщо це розповідь, то її будова складається з таких елементів: вступ, зав’язка, розвиток дії, кульмінація і розв’язка. Опис потребує спочатку передачі загального вигляду предмета, основного враження про нього, а потім дається характеристика окремих його частин, після чого може наводитися узагальнюючий описовий висновок. Роздум будується двояко: від загального до конкретного (дедукція) або від конкретного до загального (індукція). Якщо обирається дедуктивний виклад, то композиція роздуму така: спочатку формулюється теза, яка потім обґрунтовується доказами (аргументами), після чого наводиться висновок. При індуктивному викладі розв’язання певної проблеми спочатку дається аналіз низки фактів, явищ, предметів, на основі чого робиться узагальнюючий висновок.

По-третє, виклад змісту набирає стрункості, чіткості, прозорості, коли підпорядковується основній думці, а також коли тема розкривається повно і немає зайвих елементів, які її не стосуються.

По-четверте, багатство, глибину й стрункість викладу змісту промовець зможе забезпечити лише тоді, коли добере відповідне мовне оформлення, яке має бути правильним, виразним, доцільним, точним, багатим, свіжим, довершеним.

Загалом цих вимог було б достатньо, якби певна тема розкривалася лише на письмі, але їх замало для усного виступу, для якого велике значення мають такі чинники, як урахування особливостей, аудиторії за різними її характеристиками (вік, стать, професія, рівень обізнаності з темою виступу та ін.), особистість мовця (зовнішність, одяг, поведінка, характер, ставлення до життя), його жести, поза, міміка, а також дикція, тон, гучність мовлення, вміння зацікавити й утримувати увагу слухачів тощо.

Досконалий за змістом, будовою і мовним оформленням текст можна виголосити невиразно, мляво, непереконливої тим самим великою мірою ослабити його потенційні можливості впливу на слухачів. І навпаки: слабкіший за змістом текст може справити значно сильніший вплив на аудиторію, якщо промовець виголосить його майстерно.

Загалом існують чотири варіанти підготовки до виступу та його проведення:

1. написати весь текст виступу, а потім прочитати його слухачам;
   
2. написати текст виступу, кілька разів прочитати його, а потім виголосити
   

   по пам’яті, коли-не-коли заглядаючи в рукопис;
   

3. підготувати лише коротенькі записи;
   
4. виступати без будь-яких нотаток.
   

   «Рекомендуємо насамперед другий і третій варіанти. До перш й четвертого вдавайтеся лише зрідка» (Іржі Томан).
   

   Передусім необхідно точно визначити тему виступу і дізнатися про склад, кількість, вік, фах слухачів, рівень їх обізнаності з темою ступу.
   

   Щоб виступ справив приємне враження, задумайтеся, що Нового знаються з вашого виступу слухачі, чи зацікавляться хоча б ним. Щоб це сталося, аудиторія має повірити, що доповідач допоможе розв’язати виниклу проблему.
   

   Починаючи підготовку до виступу, з’ясуйте мету, якої Ви хочете досягти: поінформувати, переконати, розважити чи спонукати слухачів до чогось.
   

   Після цього найголовніше дібрати матеріал, що стосується обранної теми, осмислити його, вилучити зайве, впорядкувати, логічно його розташувати, виділивши композиційні частини, відшліфувати стиль, запам’ятати текст виступу і на завершення спочатку мовчки, а потім і вголос проговорити, узгоджуючи з виділеним на виступ часом.
   

   Закінчивши запис промови, корисно продовжити її вдосконалення, проглядаючи від початку до кінця і навпаки: від висновків до вступу. У ході таких переглядів міркуємо, Як поліпшити композицію виступу, як зробити виразнішими, чіткішими, дохідливішими окремі фрази.
   

   Наступний етап підготовки — запам’ятовування промови. У першу чергу намагаємося зафіксувати в пам’яті план виступу, мету і основну думку, її зв’язок із частковішими думками, аргументами.
   

   Завершуємо підготовку виголошенням промови у внутрішньому мовленні, а потім і вголос. Така ретельна підготовка забезпечить успіх публічного виступу.
   

   Якщо планується короткий виступ, то підготовка спрощується, складаючись з таких основних етапів: збір матеріалу ключові слова, що відображають основну частину виступу – вступ і висновки – перегляд цілого і виступ.
   

   Зміст і структура виступу
   

   Non multa, sect multum dicere.
   

   Стисло, але багато сказати.
   

   Зміст виступу визначається передусім його темою.
   

   Ознайомившись із темою конференції, семінару, наради, зборів, сформулюйте тему свого виступу так, щоб зацікавити слухачів (наприклад у формі питального речення), і розпочніть підготовку до нього, приділяючи передусім головну увагу змістові виступу.
   

   Основними змістовими характеристиками гарного виступу є його об’єктивність, чіткість, образність, цілеспрямованість, підвищення на пруги, що забезпечує увагу слухачів, повтор, несподіваність, змістова насиченість, стислість і гумор.
   

   Об’єктивність означає передусім відсутність упередженості, безсторонність, правдивість повідомлюваного. При цьому якщо промовець хоче висловити особисте ставлення до повідомлюваного, він повинен чітко розмежувати факти, явища, закономірності й особисту думку про них.
   

   Чіткість виступу зумовлюється простотою, однозначністю формулювань, з яких він складається. Тому якщо ми вживаємо багатозначні слов і поняття, то потрібно їх уточнювати за допомогою визначень. Прозорість значного за обсягом виступу забезпечує логічна послідовність, наявність зв’язків між його частинами.
   

   Цілеспрямованість виступу досягається багаторазовим повторенням основної думки в тому самому, а також в різних формулюваннях, щоб слухачі краще усвідомили і запам’ятали суть повідомлення.
   

   Повторення головної думки та інших істотних частин змісту полегшує сприйняття, осмислення і запам’ятовування виступу.
   

   Несподіваний, нетрадиційний зв’язок деталей, фактів забезпечує підвищення напруги викладу змісту повідомлюваного, підвищує цікавість слухачів.
   

   Змістова насиченість виступу є безумовно позитивною ознакою, але тут також потрібно дотримуватися міри, чергуючи насичені інформацією частини промови з легшими для сприйняття частинами, в яких дається роз’яснення нового в повідомленні, його ілюстрація тощо.
   

   Стислість за наявності інших позитивних характеристик виступу забезпечує його досконалість. «Справжня красномовність,— відзначав Ларошфуко, полягає в тому, щоб сказати все, що необхідно, але сказати лише те, що необхідно».
   

   Підготовка до виголошення промови
   

   Як запобігти хвилюванню
   

   Передусім підготовлений текст виступу потрібно запам’ятати у процесі кількаразового повторення, а також повправлятися в читанні Тексту перед дзеркалом, щоб простежити за своєю жестикуляцією. При цьому голову слід тримати прямо й дивитися на уявних слухачів. Коли треба підглянути в рукопис, то опускаються лише очі, а голова не нахиляється.
   

   Читаючи текст, зосереджуйте увагу на змісті, а не на стилі, поступово виробляючи уміння формулювати думки без опори на рукопис. Після висловлення кожної думки робіть коротку паузу, щоб слухачі краще її усвідомили. Після кожного абзацу витримується довша пауза. Ретельна підготовка забезпечить упевненість у своїх силах.
   

   Проте кожного разу перед виступом ви все одно хвилюватиметесь. Тому дуже важливо також навчитися тримати себе в руках, переборюючи хвилювання. Для цього слід мати на увазі, що слухачі такі самі люди, як і Ви, а тому вони готові дружелюбно Вас прийняти й вислухати. Окрім того пам’ятайте, що Ви сумлінно готувалися і зараз повідомите їм нову інформацію, яка збагатить їх. Віра у власні сили — невід’ємна складова гарного виступу.
   

   Вчіться, як досвідчені оповідачі, обертати схвильованість у натхнення. Г оворіть із запалом, переконаністю, впевненістю у повідомлюваному — і Ваше натхнення неодмінно передасться слухачам.
   

   Важливим засобом подолання, схвильованості є контроль за диханням і м’язами тіла. Зазвичай під час хвилювання м’язи усього тіла скорочуються, стискаються кулаки, рухи стають скутими, а дихання — неглибоким. Тому передусім кілька разів на повні груди вдихніть і видихніть (повним йогівським диханням) і надалі контролюйте, щоб дихання було глибоким. Розслабте м’язи рук, ніг, тулуба, голови (для цього позіхніть двічі або тричі) — і хвилювання почне спадати. Неквапливо пройдіться до трибуни, зберігаючи стан розслаблення і спокійного глибокого дихання, розкладіть рукопис виступу і, витримавши паузу, доки не настане тиша, почніть промову.
   

   Дотримуйтесь принципу поступовості у підготовці публічних промов. Тому починайте з невеликих співдоповідей, доповнень, уточнень, а вже потім переходьте до виступів перед широким загалом.
   

   Рухи, поза, жести й міміка
   

   Означені в заголовку поняття відображають важливі складові виступу, від яких також залежить його успіх.
   

   Насамперед варто запам’ятати, що будь-які рухи, поза, міміка, жести мають бути природними, інакше вони привертатимуть надмірну увагу й відволікатимуть слухачів від змісту виступу. На них слід звертати увагу, уже йдучи до трибуни. Хода має бути ані надто квапливою, ані вайлуватою, недбалою, бо це справить неприємне враження на слухачів.
   

   Почавши промову, оглядайте увесь зал, щоб слухачі впевнились, що Ви звертаєтеся до кожного з них. При цьому стійте спокійно, не роблячи різких рухів і час від часу природно міняючи позу, скупою жестикуляцією підкреслюючи сказане.
   

   Жести, міміка, рухи тіла мають значення не лише для слухачів, але й для промовця, бо вони знімають у нього нервове напруження, виражають, певні почуття, впливаючи відповідно на аудиторію, зближують її з виступаючим, увиразнюють сказане і дуже багато говорять про особистість промовця.
   

   Психологи класифікують жести за трьома рівнями: 1) нижній (від попереку вниз); 2) середній (від попереку до плечей включно); 3) високий (від плечей вгору). Жести нижнього рівня виражають ненависть, опір. Жести на верхньому рівні супроводжують висловлювання про величне, святе, прекрасне в житті й мистецтві. Найбільше значень виражають жести середнього рівня. Наприклад, вказівним пальцем ми вказуємо на певний напрямок, предмет, особу; стиснутим кулаком підкріплюємо наголос на чомусь важливому; долонею, обернутою догори, пропонуємо щось обміркувати, зважити, оцінити; а долонею, оберненою донизу, виражаємо незгоду, заперечення, презирство; знизуванням плечей, розведенням рук даємо знати про свою невпевненість чи необізнаність у чомусь тощо.
   

   Отже, жести, поза, рухи, міміка роблять наше мовлення зрозумілішим, природнішим, виразнішим.
   

   Голос і темп мовлення
   

   Основний зміст виступу має донести до слухачів голос промовця, який має бути досить сильним, щоб його чули усі в залі, чітким, виразним, приємним для слухачів.
   

   Перша вимога досить легко розв’язується, якщо в залі є підсилювальна апаратура, а органи дихання здорові. У зв’язку 3 цим слід завчасно перед виступом дізнаватися, чи є в приміщенні така апаратура, а також оберігатися від простуди, не бувати довго в накурених приміщеннях тощо.
   

   Щодо чіткості, то вона залежить передусім від правильної артикуляції, яка передбачає ретельну вимову всіх звуків відповідно до орфоепічних норм, а також від правильного дихання, яке має бути досить глибоким і ритмічним. Недбала вимова є неприпустимою вадою, від якої слід позбуватися з допомогою відповідних вправ. Усім відомий приклад Демосфена, який виправив ваду у вимові завдяки наполегливому вправлянню.
   

   Виразність голосу зумовлюється врахуванням змісту виголошуваної промови, яка передається силою голосу і його тоном. Так, важливіші думки виділяються з-поміж інших посиленням голосу або навпаки: його ослабленням. Різноманітність помислів і почуттів передається відповідною тональністю голосу, яка не повинна бути одноманітною, як і робота.
   

   Розрізняють також тон приятельський і ворожий, агресивний і миролюбний, розмовний і театральний, урочистий і саркастичний, діловий і повчальний, лекційний тощо. Тон має відповідати змісту й характеру промови. Так, найбільше симпатій у слухачів може викликати приятельський тон і найменше — повчальний. Виступу про досягнення науки і техніки у невеликому колі слухачів відповідає розмовний тон, а в великому залі — лекційний. Під час свят, зустрічі високих гостей, з нагоди відкриття пам’ятника, нової споруди, з’їзду доречним є урочистий тон і недоречним — ворожий чи саркастичний тощо.
   

   Немонотонним має бути також темп мовлення, який потрібно міняти під час виступу, а також дотримуватися пауз: коротких між окремими реченнями, довших — між абзацами, ще довших, що звуться драматичними,— для збудження уваги слухачів.
   

   Корисно також заздалегідь уявляти різні несподівані ситуації під часі власного виступу і знаходити правильну реакцію на них, щоб у разі виникнення такої ситуації бути готовим до неї і справити враження дотепної і винахідливої людини.
   

   Дикція
   

   У науково-фантастичному романі англійського письменника А. Конан- Дойля є сцена, яка змальовує засідання Лондонського зооінституту. Описавши вступне слово головуючого, звернене до своєї краватки і графина з водою, автор робить свої зауваження: «Чому люди, яким є що сказати, не бажають говорити членороздільно? Це так само не має смислу, як переливати дорогоцінну вологу через трубу із закритим краном, повернути який до кінця можна без усіляких труднощів».
   

   Важко відповісти на це запитання. Чому люди витрачають немалі зусилля на вивчення фонетики іноземної мови і не бажають докласти мінімум старань для оволодіння правильною і чіткою вимовою рідною мовою? Чому «дорогоцінна волога», породження людської свідомості (думка) нерідко до невпізнанності перекручується, спотворюється при втіленні в звукову мову?
   

   Основна причина в тому, що більшість людей, навіть тих, які виступають публічно, не мають елементарних знань в галузі техніки мовлення, до якої відноситься й дикція.
   

   Дикція — чітке вимовляння звуків відповідно до фонетичної норми даної мови.
   

   Чітка артикуляція звуків залежить від ступеня натренованості активних органів мовлення — губ, язика. Тому відпрацювання чіткої дикції завжди починається з м’язових тренувань — артикуляційної гімнастики.
   

   Після вироблення чіткості дій активних органів мовлення з допомогою артикуляційної гімнастики необхідно перейти до формування правильних навичок вимовляння окремих голосних і приголосних звуків мови. Необхідно пам’ятати, що при вимові голосних треба звертати увагу на правильну позицію і фокусувати звук на кінчиках прикритих губ. Артикуляція голосних повинна бути чіткою, але не розмашистою — рухи невеликі за амплітудою, губи зібрані.
   

   Відомі майстри художнього слова говорять, що дикція багато в чому визначає професійну відповідність артиста, а недоліки в дикції заважають або й не дають можливості бути артистом. Ці вимоги справедливі й для оратора. При оволодінні азами красномовства недоліки в дикції ліквідуються. Адже дикція
   

• це ступінь виразності у вимовлянні слів і складів, це манера вимови звуків, а манери, як відомо, можна і треба вдосконалювати.
  

  Однак самі по собі дефекти вимови не так шкідливі, як небажаний ефект, що викликається викривленням звуків.
  

  Чітка дикція полегшує сприймання мови аудиторією, а неясна, розпливчаста вимова заважає розумінню слів; погане вимовляння іноді просто обезсмислює фрази.
  

  Сильні перекручення звуків – різке «р», свистяче «с», шепеляве «ш» — відволікають увагу слухачів, примушують їх прислуховуватися до дефектів звучання, переривають хід думки.
  

  Як навчитися чіткої дикції?
  

  Правильно й виразно вимовляти слова — це значить чітко й вірно вимовляти звуки, не стирати їх похапцем і не вип’ячувати навмисно, не з’їдати кінцівок слів, Учитися цьому краще, звичайно, в дитинстві, коли недоліки дикції ще не стали нав’язливою звичкою. Чіткість вимовляння досягається досвідом — тренуванням мовного апарата, спеціальними вправами з артикуляції.
  

  Для навчання є в нас класичні зразки — мова дикторів центрального телебачення і радіомовлення (стальний голос Левітана, що аж дзвенить).
  

  Вдосконалюючи техніку вимови, треба остерігатись голої декламації. Красиво, чітко вимовлене слово — істинна насолода для нашого слуху.
  

  Інтонація
  

  Живої людської мови без інтонації не буває. Щось подібне до однотонної мови можна почути хіба що від людей, які не чують власного голосу.
  

  Інтонація — це поєднання звукових засобів мови, які фонетично організовують мову, встановлюють смислові відношення між частинами фрази, повідомляють їй розповідне, питальне чи спонукальне значення, виражають почуття. Подібно до тональності в музиці, інтонація створює мелодійний ряд мови, надає словам звукового забарвлення, підкреслює смислові й емоційні відтінки фрази. І недаремно кажуть, що хороша мова мелодійна, як пісня.
  

  Інтонація за своєю смисловою роллю настільки самостійна, що, незалежно від формального значення слів, вона може визначити істинний смисл фрази. Хіба вам не доводилось чути, як людина говорить одне, а її тон, поза, жести виражають інше?
  

  Інтонація — складне явище. Вона включає в себе чотири компоненти: тон голосу, інтенсивність чи силу звучання, його довготу і тембр. Що ж являють собою складові інтонації? Перш ніж відповісти на це питання, згадаємо, що таке звук людської мови. Звук як акустична одиниця теж має в собі ознаки висоти, сили, тембру і довготи. Висота звука — кількість коливань голосових зв’язок. Вона вимірюється в герцах за секунду: чим більше герц за секунду, тим вищий звук. Сила звуку, його інтенсивність залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок і вимірюється в децибелах. Довгота звуку визначається кількістю часу, необхідного для його вимовляння. Отже, звуки й інтонація складаються із одних і тих же акустичних компонентів.
  

  Акустичні компоненти інтонації
  

  Тон.
  

  Термін тон походить від грец. tonos (натягнута вірьовка, напруження). Використовується цей термін у різних науках…
  

  Коли говорять про тон звуків мови, то мають на увазі висоту голосних, сонорних і дзвінких приголосних. Тон формується при проходженні повітря через глотку, голосові зв’язки, порожнину рота і носа. В результаті коливань голосових зв’язок виникає основний тон звука, найважливіший компонент мовної інтонації.
  

  Вчені підрахували, що чоловіки говорять на частоті 85—200 Гц, а жінки
  

• 160—340 Гц. Це середній тон мовлення. Співачка з найвищим голосом (колоратурне сопрано), коли співає на найвищій ноті (фа третьої октави), видає одну тисячу триста дев’яносто сім коливань. Така частота голосових зв’язок — це обдарування й результат довгої виснажливої праці.
  

  З допомогою змін тону створюється мелодійний малюнок мови. Не тільки оратори, а й кожен, хто хоче донести свої думки до слухачів, повинен вміти тонувати свою мову, надавати їй мелодійної різноманітності. Великим недоліком уважається монотонність. Вона виникає в тому випадку, коли висота звука залишається незмінною протягом усього мовлення. Не прикрашає мову дуже високий і дуже низький тон. Зовсім високий втомлює фізично, а низький дратує, бо вимагає від слухачів більшої напруги. Завдання оратора: визначити діапазон свого голосу і старатись урізноманітнювати його тональність (перевірити діапазон свого голосу за роялем чи наспівуючи гаму: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до).
  

  Інтенсивність або сила звучання залежить від напруженості й амплітуди коливань голосових зв’язок. Чим більша амплітуда, тим інтенсивніший звук. Взаємодія тону й інтенсивності робить мову голоснішою. Темп мовлення має велике значення для успіху виступу. Темп — швидкість вимовляння мовних елементів. Вимірюється двома способами: числом звуків, вимовлених за одиницю часу (за секунду), чи середньою довготою звука. Нормальний темп мовлення — біля 120 Слів за хвилину. Одна сторінка машинописного тексту, надрукованого через 1,5 інтервала, повинна читатись за 2 чи за 2,5 хвилини. Коли ми виступаємо перед великою аудиторією, коли хочемо, щоб усі нас чули і розуміли, тоді уповільнюємо тем мовлення, стараємось вимовляти кожне слово, звук. Такий стиль вимови називається повним. У неофіційний обстановці, в сімейному колі частіше використовується неповний, розмовний стиль.
  

  Тембр — це додаткове акустично-артикуляційне забарвлення голосу, його колорит. Тембр називається ще «кольором голосу». За тембром голосу встановлюють його тип: бас, баритон, тенор, сопрано, колоратурне сопрано та ін. Тип голосу може бути один, але в кожної людини свій тембр, як і відбитки пальців. Тембр голосу може змінюватись, що залежить від емоційного стану людини. Тому тембром називають також специфічне забарвлення мовлення, яке надає йому тих чи інших емоційних властивостей. Дуже важко дати точне визначення тембру, якщо у кожної людини він має Своє забарвлення.
  

  Поза, жести, міміка людини під час мовлення
  

  Звукова мова доповнюється мовою тіла: мімікою обличчя, рухами інших частин тіла. Особливо тоді, коли мовець переживає під час своєї розповіді якісь відчуття, він, цілком природно, супроводжує свою усну мову мовою тіла. Промовець, який під час свого виступу залишається нерухомим, справляє на слухачів враження неприродності. Чим інтенсивніші його відчуття, тим жвавіша мова його тіла.
  

  Жестикуляція, рухи тіла завжди загострюють увагу слухачів. Якщо ж промовець не робить ніяких рухів, то увага слухачів послаблюється. Іноді промовці роблять такі жести й рухи тіла, які своєю неприродністю і незвичністю впадають у вічі й привертають увагу слухачів. Ті перестають слухати промовця і починають стежити за його жестами.
  

  (На трибуну вийшла жінка, яка під час своєї короткої промови час від часу заламувала руки. Ніхто не слухав, що вона говорила: всі заворожено чекали, коли вона знову заломить руки.)
  

  Жести мають супроводжувати й доповнювати усне слово. Але вони не повинні привертати до себе більшої уваги, ніж сама мова. Однак уміння управляти собою, своїм емоційним станом не означає, що треба взагалі уникати жестикуляції. Адже брак жестів у промовця справляє враження неприродної нерухомості. Йдеться в даному разі про те, що треба лише контролювати свої жести, уникаючи сторонніх, неприродних жестів, які притягують до себе надмірну увагу. Попросіть членів вашої сім’ї або знайомих простежити за вашими рухами і вказати на ті з них, що надто впадають у вічі.
  

  Вони можуть також вказати нам і на інші хиби в жестах і рухах: притупування ногою, знизування плечима, надто часті торкання обличчя рукою, стукіт пальцями по столі, часте кивання головою і т. ін.
  

  Деякі жести, як, наприклад, маніпуляції зі своїм носом, справляють неприємне враження на присутніх, хоча ті, хто здійснює такі рухи й жести, аніскільки цього не усвідомлюють.
  

  Не годиться починати або закінчувати свою промову або розмову несподіваним жестом. Особливо недоречний жест на початку промови, бо ж не може в цей момент мати якусь підставу. А взагалі слід відзначити, що не існує ніяких приписів щодо того, якими саме повинні бути жести. Основна засада, якою треба керуватися, полягає в тому, що жести не повинні відвертати увагу слухачів від змісту промови.
  

  Рухи м’язів обличчя, особливо навколо рота й очей, іноді промовистіше свідчать про настрій і характер того, хто говорить, ніж самі слова. Деяким людям (наприклад, лікарям, психологам, слідчим) ці малопомітні рухи можуть багато про що сказати. Для них вони мають неабияке значення. А взагалі для людини, яка звикла стежити за реакцією співрозмовника, дуже неприємно, коли він не виявляє ніякої реакції.
  

  Коли ми говоримо, певні частини нашого тіла перебувають у стані руху: ми жестикулюємо руками, виражаємо свою реакцію мімікою обличчя, посміхаємося, морщимо брови й чоло, примружуємо очі, змінюємо напрямок погляду тощо.
  

  Слухаючи, ми або схвально, або заперечливо хитаємо головою; за допомогою рухів голови ми виражаємо своє здивування, сумнів, презирство залежно від того, що нам розповідають. Міміка супроводжує нашу мову так само, як і жести.
  

  Якою, наприклад, може бути усмішка? Вона може бути ніяковою, якщо людина не розуміє того, що їй кажуть. А може виражати погорду або презирство до того, про що говориться. Закоханим усмішка замінює слова симпатії. У поєднанні з киванням головою на знак згоди усмішка заохочує того, хто говорить, розповідати далі. Дехто має звичку сміятися, розповідаючи якийсь дотеп чи анекдот. Цієї звички краще позбутися. Гарний оповідач залишається серйозним тоді, коли інші сміються.
  

  Дихальні вправи
  

  Знання теорії публічного виступу необхідно обов’язково підкріплювати систематичними вправами по кілька разів на тиждень, а ще краще щоденно, які слід виконувати самостійно після занять доти, доки не досягнете мети. Нижче подано основні їх типи.
  

1. Намагайтеся дихати лише через ніс: тоді повітря нагрівається і звільняється від мікробів. Займіться глибоким диханням: спочатку повільно вдихніть, розправляючи груди й розслаблюючи живіт, а також уявляючи, що вдихаєте аромат квітів; затримайте на якийсь час дихання, що, як Вам видається, заповнило усі куточки грудної клітки, потім так само повільно видихніть все повітря, втягуючи живіт (20 разів).
   
2. Виконуючи дихальну вправу, вимовляйте звуки, намагаючись економно витрачати повітря.
   
3. Вимовляйте окремі слова якомога повільніше, протяжніше.
   
4. Говоріть чи читайте в нормальному темпі якомога довше на одному диханні. Виконуйте цю вправу до тих пір, доки не прочитаєте на одному диханні такий уривок:
   

   Артикуляція
   

5. Повправляйтеся в артикуляції. Чітко вимовляйте звуки: глухі — [к, п, т, ф, ц, х, с, ш], дзвінкі — [б, в, т, г, б, дз, дж, з, ж, й, л, м, н, р], м’які приголосні — [т', ц', с', дз', з', л' н' р'], парні — [б-п, д-т, д'-т', г-х, з-с, з'-с', ж-ш та ін.], а також голосні — [а, о, у, є, й, і], не допускаючи їх злиття й змішування.
   
6. Вимовляйте звукосполучення — [мимомімумема, тетотітутати та ін.], [н':а, т':і, л':у та ін.]
   
7. Вимовляйте пошепки певні фрази, наприклад афоризми:
   

Автор статьи: Дмитрий

Дмитрий написал 6135 статей.